Цей день в історії України
1900, 25 квітня – у Києві народилася Вероніка Черняхівська
Вона була талановитою поеткою, окрасою світських салонів, у неї закохувались чоловіки, щоб уже ніколи не забути…Вероніка була такою щасливою! Народилась у 1900 році в аристократичній родині, де все її дитинство минуло в любові і статках. Її оточували неймовірні люди! Адже її дідусем був сам Михайло Старицький – ерудит, шанований київський громадянин. Бабуся Софія, з дому Лисенко, була рідною сестрою знаменитого композитора Миколи Лисенка. Мама – дочка Старицького Людмила, відома письменниця і помічниця свого геніального батька, була подругою Лариси Косач. Батько Олександр Черняхівський – відомий лікар-гістолог, з роду Грушевських, мав самого Михайла Грушевського троюрідним братом. До слова, саме Олександр Черняхівський був одним із творців української медичної термінології. Не дивно, що вдома завжди було багато цікавих гостей, для яких і разом з якими діти влаштовували вистави, робили концерти. Просто сиділи і слухали дорослих розмов далеко не останніх громадян міста. Юна Вероніка добре знала і пані Ларису Косач-Квітку, і Михайла Грушевського, і Івана Франка, і Михайла Коцюбинського, і Володимира Самійленка.
Красуня Вероніка була єдиною дитиною своїх видатних батьків. На теперішній час таких дітей ми називаємо «мажорами». Такими вони були й тоді – танцювали ночами в клубах, пили вино, крутили романи, жили в просторих добре вмебльованих київських квартирах у центрі. Вдома її називали Рона, Ронуся, Рон. Навчання в Кирило-Мефодіївській гімназії було вже спільним для хлопців і дівчат, і Рон не лише вчилася і здобувала свою чесно зароблену золоту медаль, а й розбивала серця ошалілим від її краси і розуму гімназистам.
Ось як писала про цей час Рона: «Вчорашні вечорниці в “Родині” були надзвичайно веселі. Я одягла український костюм, почула тисячу компліментів і 4 об’яснєнія в любві, крім Ігоря. Ігор — вогник вечора. “Я божеволію, коли дивлюсь на вас. Такою гарною я не бачив вас ніколи”. Він трохи випив, навіть не трохи, і дивився закохано, цілував руки… Це була феєрія. Люде, співи, танці, світ і нарешті вино. Два бокали цього рожевого яскравого трунку зовсім закружили мою голову. За мною ходили якісь пани, щось хотіли, я танцювала, сміялась, але зовсім не почувала себе, все було чудово, в якомусь чарівному тумані. Я подобаюсь багатьом, але мені, як це завше буває, ніхто. Ігор зі своїми божевільними поглядами і червоними, як кров, губами, був для мене душою вечора. І хоча я поїхала додому, Ігор увесь час стояв передо мною. Я ще й досі не можу відноситись до нього байдуже. Він гарно сказав вчора: “Життя — це бенкет”, — і дійсно вчора це було так. Я почувала, що гарна, що подобаюсь, і я з такою радістю одкинула на час буденщину і сум.
Глибоко комічно те, що після вчорашніх наелектризованих розмов з Ігорем ми завтра будемо сидіти в одному класі, будемо одповідати якісь завдання. Це не противно, а тільки смішно».
Хіба не так веселяться і теперішні наші старшокласники?)
До слова, той самий Ігор вижив у бою під Крутами, був героєм, але не зворушив серце Рони.
Натомість сімнадцятилітня гімназистка, струнка і свавільна, знайомиться з молодим офіцером зі знаменитого аристократичного роду Костем Велігорським. Кохання з першого погляду, освідчення молодого офіцера в першому ж листі з фронту, щаслива Рона… І жодної звісточки аж до літа 1918 року… Вероніка була разом з родиною на Аскольдовій могилі, коли там ховали загиблих під Крутами. Серед героїв були двоє її друзів з гімназії, були знайомі юнаки. В своєму щоденнику Рона пише про страх, щоб десь далеко в такій же могилі не поховали її зниклого коханого… І аж 25 серпня брат її коханого приносить звістку про те, що він загинув ще 17 січня.
Дівчина була в розпачі… Світ зупинився і час перестав існувати. На колінах у мами Вероніка виплакала своє перше горе. Якби ж то останнє…
Навколо палала війна… І навіть вихована в такій родині Рона пише в щоденнику, що хай би вже хоч більшовики, аби війни більше не було… Вони й прийшли. Надовго. Як тоді здавалося – назавжди.
Красуня Рона знала давньогрецьку, латинську, російську, французьку, німецьку, англійську мови, здобула фах інженера-економіста… Після кількох років частої зміни місць роботи, нарешті знаходить місце перекладача – не без допомоги батька, в Наркоматі охорони здоров’я. Бурхливий роман з нашим земляком з Демидівщини, більшовиком Валер’яном Поліщуком, категорично не схвалений батьками, закінчився нічим. Але в 1921 році Рона несподівано виходить заміж за комуніста Івана Євлашенка. Дивна спроба знайти себе в новій реальності закінчується швидким розлученням – грубий мужлан Євлашенко їй явно не пара. Вероніка видає вірші, перекладає Альфонса Доде і Джека Лондона, Чарльза Діккенса і Еміля Золя. До речі, деякі з її перекладів і дотепер видаються – бо кращих немає! Знайомиться з подружжям німецьких дипломатів, частенько з ними ходить на вечірки, грає в теніс, ходить на каву, замовляє своїй німецькій подрузі з Берліна парфуми, пудру, тоненькі ніжні панчішки на її гарні ноженята. Якби ж Рона знала…
Але вона не знає… І в 1926 році їде з батьком до Берліна. Там вдруге виходить заміж за швейцарця Теодора Геккена. Мандрує Італією і Швейцарією, натомість повертається до Києва…
І тут починається щось неймовірно страшне.
Її заарештовують за участь у Спілці Визволення України. Ставлять умову – або до чоловіка в Німеччину, або вдома, в Україні. Бути й тут, і там не вийде. Рона обирає Україну…
Проте відразу заарештовують її батьків, яким натоді вже було по шістдесят років. Мама переживає 29 допитів! Черняхівських засуджують до п’яти років ув’язнення, але вирок невдовзі замінили на висилку в Сталіно (Донецьк). Довгі шість років батьки провели там без нормальних умов до існування.
Проте й життя Вероніки було не легшим. На роботу її, вже одного разу заарештовану, не беруть, видавництва відмовляються друкувати її переклади. Жити треба… Рона втретє виходить заміж за математика-астронома Ганжу. Бачаться рідко, чоловік з-під Києва приїздить до дружини лише на вихідні. Вона до нього взагалі майже не їздить.
Зате приїздять інші.
У січні 1938 року Вероніку Черняхівську заарештовують як німецьку шпигунку. Друзів-німців і чоловіка-швейцарця задосить для звинувачення. Проте цього садистам-слідчим було мало… Красуню Рону постійно ґвалтують. Вона божеволіє… Проте це не рятує її від розстрілу – 22 вересня тридцятивосьмирічна жінка гине від кулі в Лук’янівській в’язниці… Як вона прожила ці страшні вісім місяців – складно навіть уявити.
Проте її родині про це нічого не відомо. Мати передає передачі, спілкується зі слідчими, запитує про дочку. Передачі беруть… І лише в квітні 1939 року батькам кажуть… Ні, не правду, а те, що дочка вислана в Сибір.
Сімдесятиоднорічна Людмила Старицька-Черняхівська вирушає в Сибір шукати дочку… По режимних таборах, по поселеннях, в страшні морози. Звісно, не знаходить навіть слідів своєї Ронусі. Повертається до Києва, де 22 грудня 1939 року помирає її знищений горем чоловік – Олександр Черняхівський.
Доля самої Людмили була страшною… Її, сімдесятитрилітню, разом з молодшою на сім років сестрою Оксаною, заарештовують в 1941 році. Двох дочок Михайла Старицького везуть товарним вагоном до Казахстану. В дорозі Людмила помирає… Конвоїри викидають її тіло з вагону просто попід колії. Сестра помре наступного року в Казахстані.
Так окупанти знищили родину Старицьких. Подібна доля була і в інших українських аристократів. Українці не мали права на власну еліту, не мали права на такі родини. Тому тепер пересічний громадянин держави нічого не знає про долю Старицьких, проте чудово орієнтується в недолугих блазнях з «Кварталу».
Сьогодні день народження красуні і розумнички Вероніки. Пам’ятаймо про дівчинку, яка так не хотіла війни, що готова була прийняти хоч би й владу більшовиків. Її доля має навчити нас розуміти і думати.
Коментарі
Дописати коментар