Наша зірочка

Анастасія Лужинецька

У моєму серці Україна…

У моєму серці Україна,
Земля, оспівана в піснях.
І мрія постає єдина
В моїх щоденних молитвах.

Твою історію складали
Своїми силами сини,
І кров’ю назавжди вписали
Численні подвиги вони.

На сторінках твоїх постало
Чимало славних їх імен.
А скільки в безвісті зникало,
Щоб відродитись аж тепер.

І подвиг кожного з борців
Закарбувався в пам’яті навічно.
І ти з любов’ю тисяч матерів
Їх образ зберігаєш ніжно.

І ратні подвиги князів,
І славні ті часи козацтва
Долають давній плин віків,
Доносять вічний дух лицарства.

І справжній лицар Батьківщини,
Співець народний, наш Кобзар,
У серці сотворив вівтар
Своєї неньки України.

І волелюбний дух заграв
У кожнім вірші, в кожнім слові.
І зірку в небі запалив
Братерства, рівності й любові.

Нехай та зірка віри і надії
Горить у серці кожного із нас.
І хай вона усіх нас обігріє
І допоможе в скрутний час.

Нехай цвіте за вікнами калина,
І в синь небес здіймаються птахи.
Живи і квітни, моя Україно,
В омріяне майбутнє сміло йди.

В часи козацтва …

В часи козацтва в Україні
Жадана воля надійшла.
І на сплюндрованій руїні
Душа народу ожила.

І горда нація повстала
Серед підступних ворогів.
І знов велична кров заграла
В нащадках київських князів.

І долю у боях кували
Сміливі й мужні козаки.
І задля волі уставали
З колін безправні кріпаки.

І рідна Батьківщина - мати
Їм найсвятішою була.
За честь було життя віддати
Заради миру і добра.

Про Січ весь світ заговорив.
Держава сильною постала.
Старанням воїнів – синівЗемля своїх дітей вітала
Піснями славних кобзарів.

Іскра Прометея

В часи античної Еллади,
В епоху міфів і богів,
На знак божественної влади
Лиш для безсмертних вогонь горів.
Поки від холоду страждали
Звичайні люди на землі,
Боги на молитви чекали,
Від жертв ломились вівтарі.
Але сміливий Прометей -
Душею бог серед богів -
Звернув увагу на людей.
А на Олімпі час летів.
І справедливий наш титан,
У світ людей знання приніс,
Змінивши цим звичайний стан
Відносин неба і землі.
Він вчив їх житла будувати,
Долати силу всіх стихій.
Вогонь віддав, щоб не боявся
Богів з Олімпу люд простий.
Відтоді дар богів палає
У кожнім домі у печі.
І кожен день усіх чарує
Смачним обідом на столі.
Гончар із глини виробляє,
Гартує посуд на вогні.
Коваль свій виріб закаляє,
Після кування у горні.
І міць металу послужила
Для вирощення врожаїв,
Багатства надр землі відкрила
Для працьовитих ратаїв.
І перед волею богів,
Постав уже господар долі,
Здатний зустріти ворогів,
Не втративши своєї волі.
Проте не слід нам забувати,
Що цей безцінний дар богів
Без жалю може відібрати
Життя не тільки ворогів.
Сьогодні ж треба нам подбати,
Щоб для добра вогонь горів,
Щоб через іскру Прометея
Не пролунав плач матерів.

Берегите мир

Ах, если б знало нынешнее поколение,
Как раньше страшно было нашим старикам.
Когда гроза, дожди, снега, метели,
Они все шли наперекор врагам.

Когда в углу в каморке у камина,
Девчонка прятала чужих детей.
Не передать словами ,сколько было
Бессонно прожитых от страха тех ночей.

Когда мать на коленях все молила,
Чтоб сын живой вернулся с той войны.
Их с каждым днем все больше уходило,
Извечными героями страны.

Мне жалко тех, кто этого не знает,
И жалко тех, кто это всё познал.
"Страшнее нет, чем кто-то умирает,"-
мне ветеран один вчера сказал.

- К чему же они шли?
За что боролись???
-За небо мирное над головой!
За то чтобы, внуки долго жили.
И в доме был всегда покой.

Не стыдно ли тебе перед дедами,
Которые погибли в том бою.
И жизнь свою отдали,
Чтоб люди мирно жили в их краю.

И вот сейчас стою перед тобою,
Да опусти же наконец -то пистолет.
Поверь, мы не враги сейчас с тобою,
И жить нам в этом мире много лет.

А если в дом беда вдруг постучится,
Ты приезжай ко мне, мол погостить.
Ну мало ли, что может вдруг случиться,
Ты приезжай ко мне и будешь жить.

И у дверей я встречу с хлебом - солью.
И мне плевать, с какой там ты страны.
Моё сердце заливает болью,
Пойми же наконец-то - все равны!

Ну хватит, опускай все свои флаги,
Не надо объявлять уже войну.
Перестань подписывать бумаги,
И убивать по капле всю страну!

Ну, хватит издеваться над народом,
Ты пожалей хотя бы стариков!
Неважно, кто я родом.
Война внутри меня стоит комком.

Ты приезжай с детьми ко мне своими,
И убери границы наконец.
Здесь нет - близкий, дальний и чужие,
Здесь нет черствых и завистливых сердец!

Ну, нет плохих людей по белу свету.
И я не верю, что ты им можешь стать!
Ты просто не губи свою планету
И приезжай ко мне - я буду ждать!

                      

Мій рідний дім

  Мій рідний дім, частинка      України.
  Тут сонцем лагідним осіяні    жнива,
  Тут колос золотий, мов хвиля    плине
  И серце радість обійма.
  Тебе вітають сонячні    світанкиВражають    простором безмежнії поля,
  В гаях пташиний гомін гути з    ранку
  Таврійський край –  Херсонщина  моя!


 Сади плодючі, помідорне поле,
Ромашкова бескрайняя краса
Сивий Дніпро и величаве море
Таврійський край – Херсонщина моя!

Тут зорепади, наче дощ зірковий,
Вечірніх сутінок краса,
Тут небо чисте и блакитне
Таврійський край – Херсонщина моя!

Не виразити словом, не об’яти ,
Безмежний простір рідної землі.
І серцем і душею відчуваєш
Ми діти України – українці ми!

Афганистан

Кто знает о том, что такое война?
Кто знает о том, как они своей кровью
Наш мир защищали - уходя навсегда?
Приказ выполняли и были верными долгу.
Кто знает о том, сколько их не пришло?
Домой не вернулось, к своим детям и жёнам.
Они умирали под страшным огнём,
Они умирали под свинцовые звоны.
Они умирали от взрывов гранат,
От режущих ран и от бешеной боли!
Вновь красной зарёй опалило Афган
И замер весь мир от страдания и горя!
Тела растерзанные в клочья
Осколками от мин лежат,
А Смерть вновь ставит многоточие…
На жизни молодых ребят.
Дорога по ущёлью словно ад,
Но каждый знает – нет тупи назад!
Там впереди ждут помощи свои,
Израненные, но не отступившие бойцы.
Казалось бы - Ну вот прошли!
Но западня встречает на пути:
Взрывается коробка, камни преграждают путь
И Смерть в лицо смеётся, начиная пир чумной
Как будто говоря – Ты не пройдёшь ты мой!
Такого месива не знали небеса,
Какою бы жестокой не была война
Где смотрит Смерть в глаза,
А Жизнь зовёт и поднимается спецназ вперёд
А небо голубое в вышине так смотрится,
Такой хорошие день – и умирать не хочется !
Как выпушенный из ствола снаряд - взрывается волной
И тысячи осколков уносит жизней неизвестно сколько
Ничто и никого не пощадя !
Скажите люди всей земли:
Зачем нужны нам ужасы войны?
Неужели всевышний Бог предотвратить тот ад не мог?
Я видела как плачет мать у цинкового гроба,
Пред тем, кому не встать,
Не принести цветы её, не обнять
Я видела и это не понять!
Кому , зачем нужна была война?
Которая забрала жизни и сполна!
Оставила сирот, калек и вдов,
Сломавши судьбы тысячи юнцов!
И тянется аллею славы из ребят,
Где лица молодые вдаль глядят …
Им бы любить и жить, а не стоять закаменев
Им бы детей растить, а получили смерть взамен!
Мы будем помнить подвиг ваш всегда!
Не опустеет всенародная тропа
Ведущая к подножьям обелисков.
И пусть хранит ваш сон : полынь родной земли
И армат цветов, что дарим мы
И щебет птиц хранит пусть ваш покой,
Мы знаем помним – Тут лежит герой !
Подарим же вниманье и тепло своих сердец,
Тем кто живой вернулся и сказал- Войне конец!
И пусть горят на солнце ваши ордена,
Чтоб не забыл никто- Какой была война!
Не счесть ребят, которые ушли,
Их звёзды в небе ярче всех сияют!
Они навечно родины сыны
И подвиг их потомков восхищает!